Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Позивач просила суд розірвати договір довічного утримання та визнати право власності на квартиру. Відповідно до укладеного договору довічного утримання відповідач зобов'язувалась доглядати за позивачем та забезпечувати її продуктами харчування, сплачувати комунальні платежі та виплачувати їй щомісячне грошове утримання у розмірі не менше одного неоподатковуваного мінімуму щомісяця. Позивач зазначала, що протягом першого року після укладення договору відповідач виконувала взяті на себе зобов'язання, але потім виселила її з квартири та змінила вхідні двері та замок у квартирі та перестала виконувати свої зобов'язання за договором. З того часу доступу до квартири позивач не має.
Суд першої інстанції розірвав договір довічного утримання та скасував запис про реєстрацію права власності на квартиру, визнав право власності на квартиру за попереднім власником. Суд зазначив, що відповідач не надала жодних доказів на підтвердження виконання інших умов договору, зокрема про забезпечення позивача одягом, взуттям, ліками, надання щомісяця грошової допомоги в розмірі не менше одного неоподатковуваного мінімуму.
Апеляційний суд змінив рішення суду першої інстанції в частині визнання за позивачем права власності на всю квартиру та визнав за позивачем право власності на частину квартири і залишив за відповідачем право власності на частину зазначеної квартири.
Відповідно до частини другої статті 756 ЦК України у разі розірвання договору у зв'язку з неможливістю його подальшого виконання набувачем з підстав, що мають істотне значення, суд може залишити за набувачем право власності на частину майна, з урахуванням тривалості часу, протягом якого він належно виконував свої обов'язки за договором.
Апеляційний суд зазначив, що позивач протягом тривалого часу не зверталася з вимогою про розірвання договору з підстав неналежного виконання відповідачем обов'язків, водночас від своїх обов'язків за цим договором відповідач не відмовлялася, а також здійснила значні поліпшення у спірній квартирі, протягом тривалого часу вона здійснювала догляд за цим приміщенням, іншого житла не має, а тому апеляційний суд дійшов висновку про залишення за набувачкою права власності на частину квартири у зв'язку з неможливістю подальшого виконання своїх обов'язків.
ВС скасував рішення апеляційного суду, а рішення суду першої інстанції залишив в силі.
Суд касаційної інстанції визнав висновки апеляційного суду необґрунтованими та такими, що не відповідають нормам матеріального права, а саме статті 756 ЦК України.
ВС роз’яснив, що за результатом аналізу норми частини другої статті 756 ЦК України можна дійти висновку, що за певних життєвих обставин може виникнути ситуація, через яку набувач не має можливості в подальшому виконувати умови договору довічного утримання з підстав, які мають істотне значення. За наявності таких підстав набувач має право звернутися до суду з вимогою про залишення за ним частини майна, що є об'єктом договору довічного утримання, і за таких обставин суд приймає рішення на користь набувача.
Суд касаційної інстанції звернув увагу, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. А суд апеляційної інстанції зазначеного не врахував та дійшов помилкового висновку про залишення за відповідачем права власності на частину майна без звернення набувача до суду з такою вимогою.
ВС визнав обґрунтованим висновок суду першої інстанції щодо того, що відповідач не надав доказів належного виконання своїх обов'язків, передбачених договором довічного утримання, а проживання позивача з чоловіком у іншому житловому приміщенні не свідчить про неможливість довічного утримання та не звільняє від виконання зобов'язань за договором (постанова від 24.10.2018 № 209/2643/16-ц).
Джерело: «Українське право» від 06.11.2018 року
_03_03.png)
